Методологічна аморфність посткультурології та антиномії художньої культури

Автор(и)

DOI:

https://doi.org/10.31500/2309-8155.20.2020.220931

Анотація

Розглянуто засади методологічної аморфності сучасної культурології та її вплив на «невідповідність власному поняттю» (Гегель) художньої культури та художньої критики. Доводиться, що передумовою
сучасного відчуження художнього відображення є категорійний розпад семантики постмодерну, який є іманентним запереченню класичного становлення, об’єктивних засад історичного розвитку, сутності людини.
Обґрунтовується дисонанс фундаментальної логіки суспільної практики, перекручених модусів її посткласичних вимірів та категорійного розпаду суб’єктивності. У такому разі художня культура втрачає свою атрибутивніть у випереджальному відображенні дійсності і рухається за її обернено деструктивною алогічністю, а художня критика підпорядковує себе такій деструкції. Отже, художня критика не протиставляє художній де-конструкції художню ре-конструкцію належної цілісності художнього об’єкту як образу здорового
суспільства та художньої до-конструкції належної цілісності людини. Визначаються відмінності системи категорій пізнання та відображення особливостей класичного, некласичного та посткласичного часопростору.
Стрижневою проблемою «недійсності культури» (К. Нойка) виступає невідбуття діалектичних імперативів
класичного становлення у практиці суспільного руху після класики. Класичне становлення завершило дуалізм сутності людини ідеалістичним конституюванням універсальних законів розвитку та категорій, представив останні у так званому «парному» вигляді. Некласичний час характеризується розривом цих пар, при
нехтуванні фундаментальністю та наданні першозначущості похідним категоріям — так множинні прояви
реальності (явище, форма, буття, реальність, свобода і т. і.) пересуваються на перший план поза їх осмисленням через сутність, зміст, суттєве існування, дійсність, необхідність. Як наслідок, у теоретичному відображенні взагалі та художньому відображенні зокрема утворилися прірви свавілля суб’єктивності, які обумовили синдром формального пізнання і формального мистецтва. Посткласичний час постає регресією у регресії — у ньому вже ці похідні категорії потерпають розпаду, слугуючи засобом лінгвістичної, образної, семантичної, моральнісної деконструкції реальності історії та самої суб’єктивності. Художня культура перетворюється на відтворення фрагментів, «звільнених» від сутності «реальностей», а аморфна методологія посткультурології виступає і чинником, і наслідком категорійного розпаду пізнання.

Біографія автора

Марія Шкепу, Інститут Проблем сучасного мистецтва НАМ України

доктор філософських наук професор

Посилання

Brodel F. Materialnaya tsivilizatsiya: ekonomika i kapitalizm, XV–XVIII vv. V 4 t. M.: Progress, 1992.

KlekovkIn O. Ozirayuchis, posmIhnis: Peredmova do Aktualnogo arhIvu SergIya VasilEva // MIST. # 12–13. 2017. S.53–60

Kozlovski P. Kultura postmoderna. M.: Respublika, 1997. 235 s.

Mamaluy G.Ya. Filosofskie alternativyi HH veka. H.:HGAK, 2000. 145 s.

Pavlenko Yu. V. Istoriya mirovoy tsivilizatsii: filosofskiy analiz. K.: Feniks, 2002. 760 s.

Teoriya ta istoriya kul`tury` / A. K. By`chko, B. I. By`chko, P. I. Ignatenko ta in. K.: Ly`bid`, 1993. 389 s.

Petrescu C. Doctrina substantei. In 2 volume. Buc.: Ediţia ştiinţifică şi enciclopedică, 1980.

##submission.downloads##

Опубліковано

2021-02-25

Номер

Розділ

Статті